Вс, 19.11.17, 12.23 PM
Сопілкар
Головна сторінка | Система Мазура, або Піснями українськими хай щедриться земля - для спілкування | Реєстрація | Вхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форума · Пошук · RSS ]
Страница 1 из 11
для спілкування » Журнал "Сопілкар" » Статті » Система Мазура, або Піснями українськими хай щедриться земля (Передрук з газети "Чорноморські новини" № 063-064 13.08.2011)
Система Мазура, або Піснями українськими хай щедриться земля
sopilkaДата: Чт, 08.12.11, 5.13 PM | Повідомлення # 1
Адміністратор
Група: Администраторы
Повідомлення: 44
Статус: Offline
Система Мазура, або Піснями українськими хай щедриться земля

Пам’ятаєте, у своїй драмі-феєрії «Лісова пісня» Леся Українка малює таку картину: «З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрилися лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті...»
І далі, озиваючись на гру Лукашевої сопілки, Мавка промовляє:
«Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди,
серденько виймає!»
Велика поетеса не випадково ввела у твір сопілку. Вона є істинно українським народним духовим музичним інструментом, яким можна передати будь-які почуття: пісню кохання і журливу мелодію розлуки, дух лицарства і праведний гнів, ласкавий легіт вітру і пестливий сонячний промінь...

Спів сопілки невидимими нитками пов’язує нас з минувшиною, давніми народними переказами, прислів’ями та казками. Водночас це сучасний інструмент, у якого є майбутнє. Адже людина ніколи не житиме, як робот, без почувань і завжди матиме потребу виразити всі їх кольори та відтінки. І сопілці це цілком під силу. Досить сказати, що ансамблі сопілкарів сьогодні виконують не лише прості, а й складні класичні твори.

Сопілка є праматір’ю всіх духових інструментів. У різних народів її називають по-різному: дудка, флояра, най... Але на всіх континентах цей інструмент у великій пошані. У нас він є однією з гілочок розлогого дерева українства, як та ж колиска, співанка, вишивана сорочка...

У народі кажуть: «Сопілка — вівчарева втіха». Правильно. Але хіба лише вівчарева? Сьогодні, наприклад, важко уявити собі український ансамбль без цього інструмента. Не є рідкістю вже й гурти сопілкарів.
Одним з лицарів сопілки в Україні з повним правом можна назвати музикознавця Ярослава Мазура, який самовіддано, навіть фанатично, захопився ідеєю відродження національної музичної культури. Без будь-якої особистої матеріальної зацікавленості він їздить Україною, пропагуючи та популяризуючи гру на улюбленому інструменті. Відвідав чи не кожну область. Його майстер-класи з успіхом пройшли на Миколаївщині, Чернігівщині, Хмельниччині, у Києві, Харкові, Черкасах... Недавно побував і на Одещині, де одним з його перших практичних кроків стала публікація на шпальтах нашої газети уроків гри на сопілці з нотною ілюстрацією.
Читачі просять повніше розповісти про цю енергійну і безкорисливу людину, що ми охоче й робимо.

«Генерал армії сопілкарів»
Друзі жартома називають Ярослава Мазура «генералом армії сопілкарів», підкреслюючи в такий спосіб, що у нього є тисячі учнів. І їх кількість зростає. Маестро проводить нові і нові семінари та відкриті уроки, на які запрошує вчителів музики, керівників початкових класів, вихователів дитсадків, методистів культурологічних закладів. Він знайомить їх зі своєю системою музичного виховання, яка, на його думку, сьогодні є найприйнятнішою.

Ярослав Мазур глибоко знається на цій проблемі. Після закінчення музично-педагогічного училища ім. Філарета Колесси і консерваторії ім. М. В. Лисенка у Львові тривалий час працював у селі Кунин на Львівщині. У тамтешній школі впровадив сопілкарство і переконався в його ефективності. Створив також сільський хор, учасники якого теж оволоділи грою на сопілках. Через нетривалий час цей колектив здобув звання народного.
Той період запам’ятався новатору ще й таким велелюдним дійством, як виступ під його керівництвом зведеного хору числом — хоч до Книги рекордів Гіннесса занось — 10 тисяч осіб. Для цього збиралися хори і вокальні ансамблі з усіх сіл Жовківського району. Щоб полегшити справу, тексти пісень, які мали виконуватися, заздалегідь друкувалися в районній газеті.

І куди б не вела доля Ярослава Мазура, він всюди займався створенням оркестрів, хорів, ансамблів. Так було і в армії, і в рідному училищі, і в Львівському національному університеті ім. Івана Франка, де був керівником студентського клубу...
Відчуваючи брак спеціальної літератури, музикознавець узявся усунути цю прогалину. У 1976 році у видавництві «Музична Україна» видав перший посібник під назвою «Юному сопілкареві». Потім побачили світ «Вправи та етюди для хроматичної сопілки», «Блокфлейта», «Буквар сопілкаря» та інші, написані на музично-методичну та музично-релігійну тематику. Всього вже вийшло друком 11 книжок, і в планах — нові видання: «Репертуарний збірник сопілкаря», «Сопілка в супроводі фортепіано», «Ансамбль сопілкарів».

Видати сьогодні книжку коштує немало грошей. Щоб уникнути зайвих витрат, Ярослав Мазур заснував своє видавництво, яке так і називається — «Сопілкар». Надрукована тут книжка коштує рівно стільки, скільки на неї витрачено. Отже, треба міркувати, музична література стає доступнішою для кожної родини.
Щоб надати популяризації належної музичної освіти ширших горизонтів, ентузіаст ініціював створення у 1997 році Всеукраїнської спілки вчителів музики, яку й очолив. Одна з конференцій членів цієї творчої організації на громадських засадах відбулася у приміщенні Українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки. Його художній керівник і головний диригент Анатолій Авдієвський високо оцінив їхню сподвижницьку працю.
Принагідно зазначимо, що заступником голови спілки є наш земляк — Анатолій Орловський з Балти.
Сьогодні задум маестро летить далі — створити в Україні громадський інститут оркестрової музики.

Забутий смак джерельної води
— Так заради чого ж усі ці титанічні зусилля? Невже національна музична культура справді у великому занепаді? — запитую пана Ярослава.
— На превеликий жаль, це так, — відповідає він. — Українська нація втрачає свою співучість, чим славилася у всі часи. Згадайте, як там у Тараса Шевченка:
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата...»
І далі:
«Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих».
Колись співали, йдучи в поле і повертаючись додому, співали в журбі і радості. Сьогодні ж пісня перестала бути постійним супутником людини. Є таке спостереження: на початку минулого століття умів співати чи не кожен українець, а нині це робити, тобто правильно інтонувати мелодію, здатні лише 30 відсотків співвітчизників. Ще гірша ситуація серед дітей. У школах набереться ледве 10 відсотків учнів, які співають. Чи ж треба говорити, що, позбувшись цієї національної ознаки, ми багато втратимо? Вірно кажуть, що Україна без пісні — не Україна. Тому наша робота орієнтована насамперед на юне покоління. Призабута співучість — це як смак джерельної води, яку ми вже давно не п’ємо, задовольняючись водопровідною.

Не забувайте ще про один аспект. Кожна матір, кожен батько хочуть мати чутливу дитину, з добрим серцем, яка принесе їм утіху, а суспільству користь. І, гадаю, ніхто не заперечуватиме, що саме музика допомагає розвиватися кращим якостям дитини. Не треба ставити за мету виростити всіх професійними музикантами чи співаками, але навчити кожного сприймати музику та спів можна й треба, і це доступно.

Золотий кленовий ключик
— І ви вирішили, — продовжую цікавитися у маестро, — що тим золотим ключиком, який відкриє комірчину з духовними скарбами, є саме сопілка?
— Так. Усе дуже просто. Щоб оволодіти, наприклад, струнними чи духовими мідними інструментами, потрібно багато часу, а в школі для музики відводиться лише один урок на тиждень. Порівняйте: у Прибалтиці — три уроки, а в Японії вони проводяться щодня. Та брак часу — не єдина перепона. Ціни на ті інструменти кусаються, і на весь клас їх не закупиш. А сопілка доступна всім. Проста за конструкцією — всього-на-всього порожниста трубка з отворами, легка і зручна у користуванні — на ній можна грати і в класі, і на лоні природи, і на сцені. Не потребує електропідсилювачів чи ще якихось громіздких модернових пристосувань. Водночас має багатий діапазон живих, надзвичайно витончених, соковитих звуків. І головне, на сопілці можна вчитися грати колективно — всім класом, групою чи ансамблем.
На уроках я і мої послідовники намагаються не просто навчити дітей підбирати різні звукосполучення, а й пробудити чи розвинути дитячу фантазію. Ненав’язливо знайомимо їх з нотною грамотою, з життям і доробком композиторів. Поступово вони самі поринають у творчість. Сьогодні дитина заграла, а завтра — заспівала, бо музика і спів невід’ємні одне від одного.

Оволодівши найпростішою сопілкою, можна перейти до складніших інструментів.
— А з чого майструють сопілки?
— Та з чого завгодно — з бузини чи очерету, пластмаси чи металу. Але традиційно їх виготовляють з дерева, найкраще це робити з твердих порід деревини — клена, граба, бука, груші... Три доби заготовки варять в олії і парафіні, потім сушать, свердлять, обточують...
— Чи є в Україні видатні майстри-сопілкарі?
— Є. Серед таких першим я б назвав професійного музиканта Дмитра Деменчука. Він, взагалі, створив, по суті, новий інструмент. До нього користувалися, як правило, шестиотвірними (діатонічними) сопілками. А він винайшов десятиотвірну (хроматичну), яка має значно багатший звукоряд. Їй нема рівних у світі.

У Канаді — добре,
в Україні — миліше
Посібниками Ярослава Мазура на музично-релігійну тематику, написання яких теж викликала суспільна потреба, зацікавилися й за кордоном. Єпископ Роман Даниляк з Торонто, ознайомившись з книжками «Служба Божа» та «Воскресна служба восьми гласів» (церковних пісень), запросив їх автора приїхати до нього та провести курс занять в тамтешній українській школі.

— У Канаді я пробув три місяці, — розповідає пан Ярослав. — Мені пропонували залишитися там назовсім. Якби погодився, то, повірте, був би дуже забезпеченою людиною. Та я повернувся в Україну, де маю лише багато клопотів. Однак не шкодую про це, бо відчуваю, що повинен зробити щось значно більше, ніж просто влаштувати своє життя.

Заповіт батька
Патріотичні почуття народжуються й утверджуються по-різному. Цілком очевидно, що на формування світогляду Ярослава Мазура вплинуло виховання в сім’ї. Його батько, Андрій Якович, був освіченою та інтелігентною людиною — закінчив досить престижну на той час дяківську школу при соборі святого Юра у Львові. Як він потім не раз згадував, на випускному екзамені удостоївся похвали від самого глави Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Батько займався не лише виконанням своїх прямих обов’язків, а й створив у селі духовий оркестр, який виконував і церковні, й обрядові твори. Українські звичаї берегла і мати, Катерина Степанівна.

Тоді сім’я жила на території довоєнної Польщі, у галицькому селі, де всі намагалися зберегти свою національну ідентичність. Селяни збиралися у читальні, влаштовували вечорниці, відзначали релігійні свята та історичні дати. На кожному такому зібранні співали «Ще не вмерла Україна»...

— Найбільше число, — усміхається пан Ярослав, — для мене, маленького хлопчика, тоді було «сто». Й ось коли я почув ту пісню, то мало не заплакав і запитав матір: «А скільки тих українців залишилося, чи є сто?» «Не хвилюйся, — відповіла вона, — їх більше». «Ага, — подумав я, — це ще мій батько, мати і я».

Після війни внаслідок відповідної угоди понад мільйон поляків було переселено з колишнього Союзу в Польщу і більше півмільйона українців — звідти до Союзу, переважно, звичайно, до України. Та хвиля депортації захопила і Мазурів. Попервах їх вивантажили на станції Єреміївка на Одещині, і вони могли б стати нашими земляками, якби не труднощі, з якими зіткнулися на новому місці. Це змусило їх торувати шляхи на Львівщину, де жили батьки і де все було звичнішим.
Притулили голову у селі Тулиголова, де батько продовжив дяківську справу і теж створив оркестр. Потім його запрошували в інші села, і всюди він не міг жити без улюбленого заняття. Ото й сину заповів продовжувати берегти музичні традиції.

Костянтин Бутейко і маестро Мазур
Лікарі з Бангкока помітили, що тамтешні пастухи, які грають на різновиді сопілки, ніколи не хворіють на астму. Цю процедуру прописали хворим, і ті відчули значне полегшення. Чи справді сопілка здатна на такі дива?

— У цьому, — каже Ярослав Андрійович, — переконалися медики не лише у Бангкока. Їхній клич «Грайте на дудках вранці, вдень і ввечері» облетів цілий світ й особливо був підтриманий в Австралії та Англії. Гра на сопілці привчає дихати в певному ритмі, з паузами і затримками. Це нормалізує процес дихання. До того ж, під час затримки повітря у легенях в організмі згоряють шлаки та інші непотрібні речовини. Це доведено науково. Знаменита школа відомого цілителя Костянтина Бутейка побудована саме на цьому ефекті. Є підстави вважати, що багато хто з нас, як це не дивно звучить, не вміє правильно дихати. І вже лише одна нормалізація цього процесу може убезпечити людину від багатьох недуг, у тому числі й простудних. Я про це навіть вірша склав:
Такі ліки, як сопілка,
Не б’ють по кишені.
Й нетипова пневмонія
Обмине легені.
В оздоровчому ефекті цього інструменту пан Ярослав переконався і на собі. В молодості, було, пристрастився до цигарок. Випалював по дві пачки за день. На щастя, в ті роки захопився грою на сопілці, і невдовзі бажання курити зникло автоматично.

Сопілкарство благотворно діє і на фаланги пальців, оберігає їх від поліартриту та інших недуг. Уже один дотик пальців до сопілки, мелодія, яка виринає, заспокійливо діють на нервову систему, вгамовують надмірне збудження чи роздратування, піднімають настрій. І тоді навіть безнадійний песиміст бачить світ не в сірих, а кольорових тонах, що, погодьтеся, теж не зайве для самопочуття.

Притча для всіх
І насамкінець ось ця історія. Перед тим, як створити людину, Бог виліпив з глини сопілку. Зібрав усіх птахів та звірів і запитав: «Хто з вас бажає на ній зіграти?»

Першим спробував змій. Але в нього вийшло одне шипіння та сичання. Другим взявся пугач, однак і від нього, крім «г-гув... г-гув...», нічого путнього не почули. Останнім підійшов лев. «Рр-р-р!» — заричав він у сопілку і замовк.
Тоді сопілку взяв сам Творець — і полилася божественна музика, від якої все, що тільки є на білому світі, стрепенулося, зачарувалося, замилувалося...

Саме тому Бог вирішив надати й людині подоби сопілки. «Хай вона шукає істинних звуків, — сказав він собі. — І коли їй набриднуть усі ті «шш-шс», «г-гув» та «рр-р», тоді прийде моя черга. Заграю я мило та весело, і проллється через людину у світ — Мелодія».
Як на мене, ця притча спонукає кожного відкинути дріб’язкові інтереси і зосередитися на високій меті служіння людям. Саме такий приклад нам демонструє сопілкар, як то кажуть, від Бога, Ярослав Мазур.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

http://www.chornomorka.com/node/4406
 
для спілкування » Журнал "Сопілкар" » Статті » Система Мазура, або Піснями українськими хай щедриться земля (Передрук з газети "Чорноморські новини" № 063-064 13.08.2011)
Страница 1 из 11
Поиск:


Меню сайту
Форма входу
Друзі сайту
Статистика
Copyright MyCorp © 2017