Сопілка, народний духовий музичний інструмент, в Україні відомий з княжих часів. Виготовлявся із калинової гілки, бузини, ліщини, очерету та ін. Довжина сягала 30-40 см, у нижньому кінці просвердлювали 5-6 дірочок. У західних регіонах побутували різновиди сопілки – денцівка, дводенцівка, флояра.
Українська сопілка звичайно має шість пальцьових отворів, що дає діатонічну послідовність із семи звуків. При передуванні ця послідовність транспонується на октаву вище, а потім ще на квінту вище, що створює досить широкий звукоряд. Завдяки мистецьким способам гри на сопілці з цього простого інструмента вправні виконавці можуть видобути повний хроматичний звукоряд, що дає змогу грати в усіх тональностях. Але для цього потрібна надзвичайна майстерність. Розвиток техніки хроматичної гри на сопілці зумовлений бажанням сучасних музик виконувати на цьому інструменті художні музичні твори.
З глибини тисячоліть сопілка дійшла до нас із багатьма назвами: сопілка, денцівка, флояра, зубівка, теленка... За кожною назвою криється принципова конструктивна відмінність, а отже й нові специфічні прийоми видобування звуків і різноманітна музична палітра.
У верхній отвір невеликої дерев'яної трубки вставлено свисток у вигляді денця з прорізом, уздовж трубки — п'ять-шість отворів для пальців. Це типова сопілка, яку могли зробити з верби, клена, калини, смереки, груші чи звичайної бузини. На Гуцульщині така сопілка зветься денцівкою. Звук у неї соковитий, насичений.
А ось флояра. Від звичайної сопілки вона відрізняється тим, що не має свистка, а обидва кінці трубки відкриті. Отже, звуки на ній видобувати важче. Сріблясто-витончена мелодія флояри більше відповідає мальовничій природі Карпатських гір, її швидких грайливих струмків.
Серед різновидів сопілки є й такий, що зовні являє собою звичайну трубку, у якої обидва кінці відкриті, а ігрових отворів немає. Звуки змінюються засобом передування повітря. Це — теленка.
Дві спарені одночасно сопілки називають денцівкою або жоломійкою. Зубівка, коса дудка, скигля — у кожної своя конструкція і відповідне забарвлення звука. Одна виспівує пронизливим високим голосом, друга — густим, оксамитовим, третя плаче, скиглить сумним, тужливим голосом.
Використання сопілки допомагає розвитку музичної пам’яті, чуття, ритму, тембрового слуху, виробленню виконавських навиків, формує інтерес до колективного музикування, всіляко стимулює творчу ініціативу. Вона входить у склад будь-якого ансамблю, чи оркестру українських народних інструментів, троїстих музик. Нині діють цілі ансамблі сопілкарів. Сопілка пройшла великий шлях свого розвитку – від примітивної очеретинки до сольного інструмента.
Сопілка — народний інструмент, що отримав широке розповсюдження серед українців ще в епоху Київської Русі. За способом видобування звуків вона належить до найдавніших духових інструментів: «Скажімо, 5-ти отвірну сопілку з Чернівеччини і комплекс ударних кісток з Чернігівщини датовано 20-ма тисячами років тому», — так висловлює свою думку щодо поширення сопілки на Україні доцент Львівської державної музичної академії ім. М.Лисенка М. Корчинський . Зустрічаємо згадки про цей інструмент в стародавніх літописах східних слов'ян ХІ ст. , пам'ятках старого українського письма Теодосія Печерського, митрополита Київського Кирила, Памфіла (ХІ — ХІІІ ст.), українських піснях, казках, легендах, переказах, творах російських і українських письменників (В.Короленко «Сліпий музикант», Л. Українка «Лісова пісня», М. Коцюбинський «На крилах пісні» та ін.), де описується використання сопілки серед пастухів, скоморохів, чумаків, музикантів на весіллях в усній традиції. Перші зразки сопілки були технічно недосконалими, мали 6 отворів. За словами М.Лисенка «закриті або відкриті, в різних комбінаціях, ці дірочки змінюють довжину стовпа повітря в дудці, а тим міняють і висоту звука чи тону» . Ці інструменти були діатонічними, послуговували до вигравання співів і до танців, в репертуарі присутні «пастуші епічні пісні» (ХІV — ХVІІст.). Тобто їх використання обмежувалось суто рамками етнографічного середовища. Про це наголошує М. Лисенко: «Сопілку, що затинає звичайні побутові пісні і танці, до троїстої музики не беруть, певно через її не гучний тон. Сопілка є інструмент спеціально пастуший» . Як професійний, академічний, ансамблевий інструмент сопілка починає використовуватися тільки в другій половині ХХ століття. В кінці 20-х років ХХ століття на Україні організовуються перші самодіяльні оркестри українських народних інструментів. Керівники цих колективів поряд з вирішенням різноманітних художньо-стильових завдань, створення репертуару, виховання диригентських кадрів, розпочинають клопітку роботу над удосконаленням музичного інструментарію, створенням оркестрових сімей, організацією ансамблів народних інструментів при оркестрах. Вперше здійснюються спроби поєднати в однорідний ансамбль сім'ю оркестрових сопілок талановитими майстрами-конструкторами, керівниками оркестрових колективів Л. Г. Гайдамакою та В. О. Зуляком. Їхніми послідовниками стали майстри та поціновувачі цього інструмента: Г.Каськун, О.Шльончик, Є.Бобровников, І.Скляр. Вагомий внесок у справу вдосконалення та реконструкції сопілки здійснив вчитель Ополонівської середньої школи Штепівського району Сумської області Никифор Матвєєв. Його поправу можна вважати першим майстром-сопілкарем в Україні, який виготовив стандартні сопілки-прими (діатонічний стрій, 6 отворів) та басові сопілки. Створені ним перші самодіяльні дитячі колективи сопілкарів (1939, 1940, 1945), їх численні виступи на районних, обласних, республіканських оглядах художньої самодіяльності школярів засвідчили про популярність цього інструмента, високий виконавський рівень цих ансамблів, різноманітність репертуару. Продовжувачами Н. Матвєєва у справі організації ансамблів сопілкарів стали його учні В. Я. Боруха, М. С. Андрусенко та майстри-виконавці В.Зуляк, Є.Бобровников. Першим концертним інструментом з точною настройкою, хроматичним звукорядом і з тональним перестроювачем типу рухомих целулоїдних кілець, розміщених на поверхні, стала сопілка майстра-конструктора І.Скляра. Основою для удосконалення стала 7-ми отвірна сопілка народного умільця І.Яроша. В процесі роботи над удосконаленням сопілки І.Скляру вдалося виробити сталі принципи виготовлення стандартних інструментів, на яких за допомогою комбінованого перекривання аплікатурних отворів при відповідному струмені повітря можна добути увесь хроматичний звукоряд. Як пише сам І.Скляр «метою цієї клопіткої роботи стало створення основи, на якій склалася б школа гри на сопілці, а також, що головне, виховання виконавців гри на цьому чудовому народному інструменті» . Окрім теоретичних обґрунтувань, І.Скляр у своїй книзі «Подарунок сопілкарям», подає нотний додаток, де вміщені рекомендації щодо виконання нотного матеріалу. Серед творів, що увійшли до цієї книги: дуети (сопілки І і ІІ; фортепіано і сопілка; сопілка і бандура); квартети (сопілки І, ІІ, ІІІ і фортепіано); квінтети (сопілки І, ІІ, альт, бандури І і ІІ). Процес удосконалення сопілки на цьому етапі ще не був завершений, Н.Матвєєв ще в кінці 50-х наголошував: «Процес удосконалення і хроматизації сопілки ще не закінчено, їй належить велике майбутнє в сім'ї українських народних інструментів» . В 1970 році майстер Д. Ф. Демінчук створює хроматичну сопілку на 10 отворів, де хроматичний звукоряд легко добувається послідовною аплікатурою. Відкриваються класи сопілки у вузах, зокрема у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка (сьогодні музична академія). Серед викладачів спецкласу доцент М.Корчинський став активним творцем репертуару та впровадив в учбовий процес «нову, специфічно сопілкову виконавську технологію», що стало результатом його багаторічного досвіду . Саме в другій половині ХХ століття сопілка академічний, професійний народний інструмент отримала своє утвердження завдяки багатьом чинникам, головне місце серед яких належить засновнику сопілкової академічної школи І.Скляру. На цьому наголошує М.Корчинський: «Шанс народитися новою, окремою сопілковою культурою їй дало ХХ століття» .
Устрій їх хіба що, з огляду на духові інструменти, - найпростіший. Проста собі дерев’яна рурочка з отворами. З одного кінця сопілка має спеціальний отвір, через який вдувається повітря. Дірочки закриваються пальцями, вкорочуючи повітряний стовп в сопілці і, таким чином, на цьому простому інструменті можна грати досить складні, й навіть віртуозні речі.
Сопілка (свиріль) один із найрозповсюдженіших інструментів у слов’янському світі. В Україні над її удосконаленням працювало багато майстрів, внаслідок чого з’явилося сімейство оркестрових сопілок: прима, альт, тенор. А оскільки, з давніх-давен повелося, що на сопілці грали, переважно пастухи, то й звучить вона незрівнянно, коли грає наспівні мелодії, котрі зображують широке привілля пасторального пейзажу. Та в руках справжнього музики вона може видобувати з себе й стрімкі пасажі, і жайворонкові трелі.
В інструментальній музиці українського народу, взагалі надзвичайно поширені духові свисткові інструменти. Про це свідчать різновиди інструментів, що є в музичному побуті українців: сопілки, фрілки, зубівки, флояри, денцівки, дводенцівки, півтораденцівки, кувиці та жаломіги. всі і інструменти однієї групи, але вони мають між собою значні відмінності в розмірах, строях, тембрах.. тому давно назріло питання про створення свисткового інструменту оркестрового типу з усталеними розмірами, аплікатурою, хроматичним звукорядом, технічно-рухливого і здатного задовольнити вимоги оркестрової гри як самодіяльного, так і професійного колективу. Над розв’язанням цього питання працювало багато майстрів, та найбільш вдалий варіант свисткового інструменту пощастило зробити В. Доменчуку. Його хроматична сопранова сопілка на сьогоднішній день є найдосконалішим ё найдоступнішим (і в розумінні гри, і в розумінні придбання) свистковиим інструментом.
Будова сопілки конструкції В. Деменчука дуже проста: (дерев’яна трубка з граба, клена, груші тощо), у верхній частині якої міститься денце з голосником, а в нижній частині десять отворів. Над голосником є невеликий повзунець, яки настроюють сопілку в межах ? тону в бік пониження. Діапазон сопілки хроматичний від “до” другої октави до “соль” четвертої октави (нотується сопілка нижче свого звучання).
Тембр нижньої частини діапазону - м’який, матовий, середньо-прозорий, верхня частина діапазону звучить сильно і яскраво.
Практичне використання сопілки в оркестрі показує, що найбільш повно вона виявляє себе в середній та верхній частині діапазону: “ре”-“мі” другої октави -- “ре”-“мі” третьої октави по написанню. Щодо нижньої частини діапазону (“до” і “ре”2 по написанню), то вона може прозвучати лише в сольних місцях, коли решта оркестру не заглушатиме її, або ж, коли в оркестрі є можливість доручити виконання однієї партії кільком виконавцям.
Крім того треба враховувати, що сила звучання сопілки є сталою для даної частини діапазону і змінюється лише зі зміною висотності звуків.
Використовувати верхівку діапазону (вище “ре”3 по написанню) слід обережно, тому що видобувати звуки у цьому регістрі досить важко і це доступно лише досвідченому виконавцеві.
На сопілці застосовується декілька видів штрихів та прийомів: легато, стакато, фурлято та “гра на бурт”. Найбільш поширені легато та стакато.
Для того, щоб досягти фурлято, виконавець повинен під час гри відтворювати язиком звук “р-р-р”, тим самим впливаючи на струмінь повітря, що вдувається в сопілку. В результаті утворюється цікавий тембр. Гра фурлято розповсюджується на весь діапазон сопілки, але доступна вона не для кожного виконавця.
Ще один цікавий прийом – “гра на бурт”. Грають так: нижньою губою перекривають приблизно половину голосника сопілки і вдувають повітря. В результаті створюється враження, що сопілка “бурчить”. Цей прийом використовується лише в межах першої октави.
На сопілці можна виконувати твори різнохарактерні і різнопланові: як повільні, ліричні, задушевні, так і швидкі, вогнисті, віртуозні.
В оркестрі сопілці можна доручати соло та підголоскові партії. Вона дуже добре поєднується з іншими інструментами (бандурою, цимбалами, кобзами). Треба лише остерігатися гри сопілки зі скрипками в унісон, особливо у верхніх регістрах. Різна природа інтонування цих інструментів майже завжди призводить до фальшу при їх такому поєднанні.
Окрім сопранової сопілки, є ще сопілка-альт та сопілка-тенор конструкції того ж В. Деменчука. Від сопрано вони відрізняються більшими розмірами, тембром та строєм: альт в “ля”, тенор – в “соль”.
Аплікатура, динамічна шкала та прийоми гри на них такі ж, як у сопрано. Це дає можливість сопілкареві без труднощів будь яку з трьох партій: прими, альта й тенора.
В оркестрі доцільно мати групу з чотирьох сопілок (І, ІІ сопрано, альт і тенор). Такий квартет органічно вписується в оркестрову палітру як в гармонічному акомпанементі, так і в гармонічній педалі. Дуже колоритно звучить цей квартет в якості самостійної одиниці, тобто мелодія і акомпанемент в самій групі сопілок.
Методичні поради для початкового опанування грою на сопілці.
Перш, ніж приступити до звуковидобування на сопілці, треба потренуватись щільно закривати отвори пальцями. У сопілки десять отворів відповідно до 10 пальців виконавця. Тож руки розташовуються так, щоб пальці правої руки прикрили п’ять нижніх отворів, пальці правої руки, відповідно, п’ять верхніх отворів. При цьому треба стежити, щоб пальці були злегка зігнутими, а пучки їх щільно прикривали отвори. (“в’їдалися в них”), Руки треба тримати вільно.
Коли отвори сопілки щільно закриті, то при легкому вдуванні повітря до вхідного отвору, звучатиме “до”2. Якщо подути сильніше, тобто – зробити так зване “передування”, -- звучатиме “до”3, ще сильніше – “соль”3 ,а потім “до”4. Треба добре опанувати механізмом цього “передування” ,навчитись подавати стільки повітря і з такою силою, щоб сопілка звучала чітким, ясним та інтонаційно точним звуком. При цьому потрібно весь час стежити, щоб всі отвори у сопілці були щільно прикриті. Коли ви навчились “передуванню”, приступайте до вивчення аплікатури сопілки. Слід пам’ятати, що разом з поступовим відкриттям отворів сопілки треба подавати сильний струмінь повітря для того, щоб сила вдування була відповідною для даного регістру. Водночас можна поуправлятись в “передуванні” тепер вже кожної ноти звукоряду. Для повнішого засвоєння аплікатури вздовж звукоряду сопілки потрібно вивчити гами та арпеджіо у різних тональностях, виконувати нескладні вправи та етюди.
Після засвоєння виконавцем аплікатури інструменту, можна працювати над штриховою та дихальною технікою та над технікою біглості пальців.
Сопилка – старинный славянский инструмент, в настоящее время распространенный в основном на территории Украины и Молдавии, где исполнители на сопилке удивляют и восхищают своей техникой владения этим внешне простым и незатейливым инструментом.
Современная концертная сопилка своими корнями уходит в далекое прошлое, к инструменту, на Руси называвшемся Сопель.
Сопель - русская продольная свистковая флейта, изготовленная из дерева. Древнейший музыкальный инструмент восточных славян, имеющий и другие далекие названия: сопль, посвистень, сиповка. Использовался главным образом как ратный инструмент. В исторических песнях упоминается т.н. сиповщик - "ратный игрец" на сиповке. В более позднее время находит применение у скоморохов и пастухов. Изготавливается преимущественно из ивы (длина 360-400 мм), с 5-6 игровыми отверстиями, звук в нижнем регистре сипловатый, мягкий, в верхнем - сильный, резкий. У древних славянских народов - это украинский пастушеский инструмент "сопилка" или "сопивка", у молдаван - "флуер" или "флояра", "дудка" и т.д. Все они родственные инструменты. Сопель применяют как сольный инструмент для сопровождения хороводных игровых песен, я также танцевальных мелодий.
Ближайший родственник сопилки – это русская свирель. Свирель - ствол с шестью отверстиями и свистковое устройство - в таком виде предстает перед нами музыкальный инструмент "старинная дудка", который существовал в странах Дальнего Востока, Греции, Египта, Рима. Упоминание о нем находят еще в древнегреческих мифах и легендах. Слово "флейта" происходит от латинского flatus - дуновение. За все время своего бытования неоднократно изменялись название инструмента, его форма, количество отверстий на стволе и длина. И только в Европе в придворном музицировании (XVIII в.) укрепилось окончательное название - "продольная флейта". Инструмент изготавливали из различных материалов: тростника, глины, кости, дерева, бамбука, металла и даже из серебра, фарфора и хрусталя. На протяжении многих веков конструкция флейты подвергалась изменениям и принимала то цилиндрическую, то коническую форму. Каждая народность вносила в этот инструмент свои национальные особенности. Поэтому у разных народов он имеет свое название и различное конструктивное решение. В России свирель распространена в Курской, Белгородской, Тверской, Калужской и Смоленской областях. В Курской области есть еще разновидности свирели - это пыжатка и дудка. Они отличаются длиной ствола и конструкцией свисткового устройства.
Современная сопилка - инструмент легкий как в освоении, так и в прямом смысле! Помещается практически в любой сумке, кармане, при этом позволяет на высоком исполнительском уровне играть как народную, так и классическую музыку, полностью хроматический, замечательно слушается и сольно и в ансамбле с фортепиано или гитарой, позволяет достаточно аутентично чувствовать себя и в джазовой музыке!
Необходимо сказать огромное спасибо Д.Деминчуку, который разработал и воплотил в жизнь современную аппликатуру инструмента, позволяющую пользоваться всеми 10 пальцами и исполнять музыку во всех известных тональностях.
В России, к сожалению, найти исполнителей на сопилке практически невозможно, хотя гораздо менее техничный, и, главное, чужеродный инструмент – блок-флейта, - преподается во многих музыкальных школах.
Этому есть логичное объяснение, ведь на основе аппликатуры блок-флейты создавалась впоследствии аппликатуры таких популярных инструментов, как флейта, кларнет, фагот, гобой и, наконец, саксофон. И когда ребенок начинает играть на духовом инструменте, первые годы он осваивает блок-флейту, с тем, чтобы впоследствии перейти на более «серьезный» инструмент.
Сопилка же, при внешнем и некотором тембровом сходстве с блок-флейтой, тем не менее является самостоятельным и самодостаточным инструментом, давно переросшем уровень детской игрушки, и заслуживает внимания тех любителей музыки, которые не имеют времени на детальное и скрупулезное освоение классических инструментов, стесняются играть на детской «свистульке», но хотят блеснуть на дружеской вечеринке, да и не только.
Свирель (малоросс. сопилка) — делается из дерева, имеющего мягкую сердцевину, бузины, ивы, черемухи. Сердцевина эта вывертывается тоненькой палочкой или выжигается раскаленной проволокой. Один конец дудки срезывается наискось, близ отверстия отщепляется тоненький язычок и затем по длине дудки прорезывается от 4 до 8 отверстий. Иногда такие дудки делают из камыша, ягеля, коровки. Подобного рода сопилки встречаются у осетин, грузин и др. народов. Среди малороссов встречаются отличные музыканты на сопилке, преимущественно из пастухов. В древности сопилка имела более обширное применение, чем теперь, и различалось несколько ее видов (см. Россия). В "Лексиконе" Памвы Берынды 1627 г. слово С. пояснено: "пищалка, музыка невеличкая, московская и тыж греческая, светелка пастырская". На глубокую древность сопилки указывает еще встречающееся у многих европейских народов сказание о том, что на могиле убитого или убитой выросло дерево или камыш, из которого делают сопилку, и эта сопилка, помимо воли играющего, вещает миру о преступлении (см. Кулиш, "Зап. о южн. России", 20 — 23; Афанасьев, "Народн. русск. сказки", VI, 25; VIII, 314; Grahmann, "Abergl aus Böhmen", 87). По малорусским и галицийским народным поверьям, звук сопилки любят русалки. С. — любимый инструмент хорватских и сербских пастухов. В хорватских песнях обычно выражение, что у пастуха за поясом золотая или серебряная С. В Болгарии на свадьбах "свирби свиреть" (ib., 24). Экземпляр С. находится в инструментальном музее C.-Петербургской консерватории. См. М. Штухов, "Народные музыкальные инструменты музея C.-Петербургской: консерватории" (СПб., 1884); H. В. Лисенко, "Остап Вересай" (Киев, 1874). Н.Сумцов.
тоді поділись знанням з народом!
