| sopilka | Дата: Пн, 12.12.11, 10.30 PM | Повідомлення # 1 |
|
Адміністратор
Група: Администраторы
Повідомлення: 44
Статус: Offline
| Історична довідка
Прототипом сучасної сопілки були різноманітні духові інструменти, які колись називали дудками, ріжками, піпелями, сопелями тощо. Остання назва найбільш схожа з назвою сучасної сопілки, але вони далеко не тотожні.
Всі названі різновиди духових інструментів відрізняються один від одного як розмірами, так і способами звукодобування. На сопілці звук утворюється за допомогою свистка. Очевидно, раніше від сопілки людина створила свистковий механізм, принцип дії якого вона могла помітити в природі і серед оточуючих її предметів. Найпростішим видом свистка могла бути порожня шкаралупа горіха з отвором, проточеним шкідником. Якщо в такий горіх сильно подути, почуємо свист. На основі цього спостереження людина почала сама виготовляти свистки з вербової чи липової кори. Роблять їх так: молоду вербову гілку зрізують навкіс. На верхньому боці гілки, приблизно на рівні нижнього краю зрізу, на корі вирізують невеличкий еліпсовидний отвір. Нижче цього отвору на 5—6 сантиметрів гострим ножем зрізують кору навколо гілки. Після цього легенько, щоб не пошкодити кору, її оббивають шматочком м’якого дерева або ж довго і міцно крутять між долонями відрізаний прутик, аж поки кора не відстане від деревини. Потім кору легенько знімають і на оголеному прутику майже до кінця зрізу кори видаляють деревину гілки, щоб між корою і нею, коли на прутик знову надіти кору, був певний простір для повітря, що утворює звукову хвилю. Верхній зріз дерева біля еліпсовидного отвору на корі також ледь-ледь стесують. Якщо на виготовлений стержень знову надіти кору і подути в утворений цим зрізом вузький отвір, то виникне один свистковий звук. Такий свисток можна вважати тим механізмом, який пізніше застосували в сопілці.
Проте наші далекі предки, використовуючи описаний вище свистковий механізм, спочатку почали виготовляти глиняні свистки, надаючи їм вигляду коней, птахів, баранців та інших тварин. Тепер ці глиняні вироби є просто дитячими іграшками, а в глибоку давнину вони були символами «охоронців роду».
Сопілка зустрічається в усіх народів світу, тільки по-різному оформляється і називається.
Згадку про сопілку знаходимо ще в писемних джерелах східних слов’ян XI ст. 1 На Україні вона стала національним інструментом, їй, як і скрипці, належить велика роль в становленні й розвитку народної інструментальної музики. На Поділлі сопілку називають ще дудкою або дудочкою, а виконавця на ній — дудариком. Не слід змішувати назви «дуда» (волинка) і «дудка» (сопілка). Це зовсім різні інструменти.
Сопілка або дудка широко відображена в народних піснях, особливо коли йдеться про музику до танців. «На вулиці скрипка грає», часто співають, замінюючи слово «скрипка» словом «дудка» (сопілка):
На вулиці дудка грає,
Мене мати не пускає.
Ой, йой, йой! 2
На сопілці не менш майстерно можна виконувати й протяжні мелодії та інструментальні награвання-імпровізації, про що також говориться в пісні:
Ой дівчата, голубочки,
Візьміть мене по грибочки;
Ви будете гриби брати,
А я буду в дудку грати 3.
В іншій пісні сопілка оспівується як улюблений інструмент, на якому висловлює свої почуття закоханий козак:
Риплять вози та бряжчать ярма,
Воли ремиґають;
Попереду козаченько
В сопілочку грає.
А сопілка з барвіночка,
Оріхове денце.
Прийди, прийди, козаченьку,
Потіш моє серце 4.
Зрідка пісня зображує сопілкаря як нещасливу людину, в якої, крім сопілки, нічого немає. Дівчина горює з того, що бідний сопілкар має стати її чоловіком:
Нещаслива годинонька,
Нещасливий смутку,
Ой я піду за такого,
Що грає на дудку 5.
Маленька сопілочка й тепер, як і колись, залишається улюбленим інструментом українського народу.
(На Україні зараз є чимало чудових виконавців-сопілкарів: артист Державного українського народного хору Є. М. Бобровников, учитель Кремгесівської середньої школи Н. Д. Матвєєв, учасник оркестру українських народних інструментів Харківського клубу «Металіст» робітник П. Єпішев, В. Білявський з м. Шостки, В. Баруха з Миропілля та багато інших стали справжніми віртуозами. На кожному огляді художньої самодіяльності можна почути чудові виступи сопілкарів — дорослих і школярів. Сопілка входить до складу всіх професійних і самодіяльних ансамблів та оркестрів українських народних інструментів, де використовується як сольний і оркестровий інструмент. По всій Україні створюються ансамблі сопілкарів.
Репертуар, який можна виконувати на сопілці, дуже різноманітний. Так, у вертепному видовищі є мелодія під назвою «Дудочка», яка, слід думати, виконувалась на сопілці 6. В цій мелодії, незважаючи на те, що її виконували й на скрипці, цілком збереглась типова фактура сопілки: мелодичний розвиток побудований на основі відтворення звуків окремих тризвуків, застосування широких інтервальних стрибків та дрібної ритміки. Загалом у її звучанні відчувається специфічний пасторальний характер. Недарма мелодія «Дудочки» у «Вертепі» пов’язана з появою на сцені пастухів.
Сопілка на Україні має досить сталу форму. Як правило, роблять її з прямої бузинової чи калинової цівки, вибравши м’яку серцевину. Але можна зробити й з клена, берези, бука, горіха тощо.
Як підказує виконавська практика, тембр звука сопілки залежить не лише від внутрішнього діаметра трубки (що коротша сопілка — в певних межах, звичайно, — і більший діаметр, то густіший і сильніший її звук), а й від якості дерева (що твердіше воно, то різкіший звук).
Виготовляються сопілки також з витої фанери (не більш трьох витків фанери товщиною в один міліметр) вже названих порід дерева. Трубки майбутніх сопілок бажано полакувати або витримати в перевареній олії. Від цього сопілки міцніші і на їх звучання не впливають зміни температури, вода і сонце.
В один кінець описаної трубки вставляють «сердешник» з щілиною в ньому для вдування повітря. Напроти щілини по всій довжині роблять виріз на тілі дудки, починаючи від того місця, де кінчається «сердешник». Цей квадратний виріз з протилежного кінця по відношенню до «сердешника» загострюється для розрізування повітря. Якщо в таку дудку подути, здобудемо звук певної висоти, який дещо нагадує звук звичайного свистка.
Основним і найскладнішим процесом роботи майстра є розташування голосових отворів. Ті, хто робив сопілки «на око», довільно клали на виготовлену дудочку з «сердешником» (свистком) по три середні пальці обох рук і на тих місцях вирізували або випікали розжареним залізним прутиком голосові отвори. Тому звукоряд октави такої сопілки мав довільну настройку. Рідко траплялося, щоб зроблена «на око» сопілка мала більш-менш точний мажорний чи мінорний звукоряд.
Досвідчені музичні майстри виготовляють сопілки переважно з мажорним звукорядом.
Як характерну і важливу деталь у звучанні сопілки відзначимо, що, посилюючи вдування повітря в неї (так зване передування), легко відтворити на ній октаву того чи іншого звука та квінту через октаву.
Сопілка, як і ряд інших українських народних інструментів, зазнала значного удосконалення, і тепер маємо кілька нових різновидностей її, наприклад сопілка-зубівка, флояра та інші, а також нові типи сопілок. В цьому особливо відзначилися радянські майстри В. Зуляк та І. Скляр. Вони різними шляхами розв’язували одні й ті ж питання, а саме: усталення звукоряду сопілки й створення нових її типів.
В. Зуляк у своїх шуканнях дещо випередив І. Скляра, зокрема в створенні нових типів сопілок — тенорів. Уже в 1954 р. на Республіканському огляді художньої самодіяльності він демонстрував ансамбль сопілкарів Мельнице-Подільського Будинку культури Тернопільської області і мав великий успіх. Сопілки, виготовлені В. Зуляком, мали лише діатонічний звукоряд.
Іншим шляхом пішов І. Скляр. Перш ніж створювати нові типи сопілок, він вишукував можливість хроматизації діатонічного звукоряду і досяг цього за допомогою технічних прийомів гри на сопілці. Так, якщо перекрити голосовий отвір наполовину, звук понижується на півтона. Використавши цю властивість, Скляр значно удосконалив сопілку. Перекриваючи основні отвори клапанами з наполовину меншими отворами, він розширив кількість вживаних тональностей. Ці менші голосові отвори знаходяться на запасних целулоїдних обручиках, що рухаються навколо дудки. Перекриваючи певні голосові отвори, ми утворюємо потрібні нам тональності.
Пізніше І. Скляр замінив целулоїдні обручки спеціальною системою клапанів, на яких вирізується отвір, наполовину менший, ніж на тілі сопілки. Ці клапани прикріплюються до сопілки еластичною шкірою, яка піднімає легенький клапан, відкриваючи тим самим основний отвір сопілки. Оскільки клапан піднімається не завжди однаково, це призводить до неточності інтонування. Тому І. Скляр зробив значно більші прорізи-отвори, і не круглі, а прямокутні. Це допомогло стабілізувати інтонування, а також скоротити відстані між отворами в басових сопілках, чим полегшилася техніка гри.
Якщо пучкою пальця прикрити весь клапан, то звучатиме основний тон на даному отворі сопілки. Коли ж пучкою пальця притиснути клапан у його верхній частині, то відкривається наполовину менший отвір, і звук буде на півтона нижчий. Ці клапани розташовані над тими отворами сопілки, з допомогою яких утворюються цілі тони, а саме: ре, мі, соль, ля, сі. Отже, їх усього п’ять. Система клапанів дає змогу без перестройки звукоряду сопілки грати в багатьох тональностях, а також забезпечує точність інтонування альтерованих звуків мелодії.
1963 року І. Скляр, враховуючи основні акустичні закони щодо утворення звуку на сопілці, особливості варіаційного інтонування (плюс і мінус) на незначні долі від стабільного звучання потрібного тону, а також закон так званого передування повітря, виготовив інструмент, на якому можна грати в будь-якій тональності без спеціальних пристосувань.
Весь «секрет» цього удосконалення зводиться до вибору величини і розташування отворів на тілі сопілки та комбінованої аплікатури, яка базується на так званій вилці. Найбільшими, якщо рахувати зверху (від свисткового механізму), є другий та п’ятий отвори, трохи меншими — третій та шостий, ще меншими — перший, четвертий та сьомий, який служить для утворення звуку до-діез. Нижче подаємо зразок комбінованої аплікатури, за допомогою якої можна відтворити на сопілці хроматичний звукоряд в межах двох октав (приклад 4).
Удосконаленням сопілки значно розширюються її технічні можливості. На ній можна виконувати складні твори композиторів та народну інструментальну музику.
Діапазон сопілки — від до другої октави до ре, мі й навіть фа четвертої октави. Звукоряд — хроматичний (приклад 5).
Тембр сопілки досить густий у нижньому регістрі, прозорий у середньому і різкий у високому. На сопілці можна грати, надаючи мелодії чотирьох основних тембрових відтінків. Основним з них слід вважати тембр, подібний до флейтового, який вживається всіма без винятку сопілкарями. Цей відтінок поширюється на весь діапазон сопілки. Другий тембровий відтінок нагадує грудний голос меццо. В народі його називають грати «на бурт» або «на хрипа».
Грають «на бурт» так: нижньою губою перекривають приблизно наполовину квадратний виріз на тілі сопілки. В результаті створюється враження, що сопілка звучить октавою нижче, «бурчить». Очевидно, від слова «бурчить» походить і термін грати «на бурт», або «на хрипа». Грати так можна тільки в межах першої октави. У вищому регістрі звук переходить на звичайний флейтовий. Отже, грати «на бурт» зручно лише протяжні пісенні мелодії неширокого діапазону.
Є тембровий відтінок, що являє собою середнє між грудним голосом меццо (грати «на бурт») та флейтовим. За основу береться принцип звукодобування тембрового відтінку флейти і додається звичайна вібрація, тобто змішуються два вже описані темброві відтінки. Прийом вібрації поширюється на весь діапазон сопілки і дає чудові художні результати: створює новий тембровий відтінок та згладжує неточності в інтонуванні інтерваліки мелодії.
Нарешті, є ще одна темброва різновидність, яка здобувається за допомогою «фрулято» і поширюється на весь діапазон сопілки. Відтворюється цей відтінок так: під час гри на сопілці язик виконавця начебто відтворює звук «р» і тим самим відповідно впливає на повітряний струмінь, утворюючи додатковий до основного звука сопілки призвук «фрр». Звідси походить і термін «фрулято». Найзручніше на сопілці виконувати мелізми (мелодичні прикраси) — форшлаги, мордент, трелі та групетто, а також подвійне й потрійне стаккато. Нижче подаємо зразок п’єси для сопілки:
Враховуючи власний досвід, а також досвід В. Зуляка, І. Скляр створив нові типи сопілок, а саме: сопілку-альт, сопілку-тенор і сопілку-бас.
Сопілка-альт
Сопілка-альт за структурою така сама, як і сопілка-прима, але дещо більших розмірів. Принципи гри на ній ті ж, що й на сопілці-примі. Діапазон — від соль першої октави до соль третьої октави. Звукоряд — хроматичний (приклад 6).
Звукоряд сопілки-альта
Використовується як сольний і як оркестровий інструмент.
Сопілка-тенор
Сопілка-тенор за структурою така ж, як і сопілка-прима, але розмірами значно більша. Принципи гри ті ж. Діапазон — від фа першої октави до до третьої октави. Звукоряд — хроматичний (приклад 7).
Звукоряд сопілки-тенора
Використовується як сольний і як оркестровий інструмент.
Сопілка-бас
Сопілка-бас побудована на основі сопілки-прими, але має дуже великий розмір. Принципи гри ті ж. Діапазон — від до малої октави до соль другої октави. Звукоряд — хроматичний (приклад 8).
Звукоряд сопілки-баса
Використовується як оркестровий інструмент.
Різні типи сопілок дають змогу створювати досить великі однорідні ансамблі сопілкарів, мова про які буде далі. Сім’я сопілок посідає належне місце в оркестрі українських народних інструментів, утворюючи основу дерев’яної групи.
Крім сопілки, в народному музичному побуті існує ряд її різновидностей: зубівка (теленка), флояра, півтораденцівка, дводенцівка та інші. Коротенько зупинимось на них.
1 Див. М. Финдейзен, Очерки по истории музыки в России, т. І, вып. 2, стор. 202, 203.
2 Записав Ст. Лукашевич в Скалатському повіті. Фонди ІМФЕ, ф. 34—2. од. зб. 10, арк. 212.
3 Записано в с. Юрковщина. «Zbior», VII, стор. 233, № 204.
4 Записав Б. Грінченко в с. Бердянка. Фонди ІМФЕ, ф. 1-К2, од. зб. 11—17, стор. 7.
5 Записав К. Триловський на Львівщині. Фонди ІМФЕ, ф. 29—3, од. зб. 93, стор. 20.
6 Вертеп — старовинний ляльковий театр, зародження якого відносять до XVI ст.
7 В цьому і наступних прикладах звукоряд усіх сопілок показаний так, як пишеться, — октавою нижче природного звучання.
взято з
http://proridne.com/content....ка.html
|
| |
| |
