| sopilka | Дата: Вт, 13.12.11, 8.10 PM | Повідомлення # 1 |
|
Адміністратор
Група: Администраторы
Повідомлення: 44
Статус: Offline
| В десяти кілометрах від Косова Івано-Франківської області на висоті 350-400 м над рівнем моря розкинулося мальовниче село Уторопи. З давніх-давен основним заняттям його жителів було скотарство, а одвічним супутником пастухів - сопілка.
Виконавця на сопілці в Уторопах називають сопілкарем, виробника сопілок і одночасно їхнього продавця - майстром сопілок, а учасника «весільної капели» — музикантом. Сопілкарями завжди були лише українці, поляки грали на скрипках і акордеонах, а цигани — на скрипках і цимбалах.
У селі побутують майже всі різновиди флейтових інструментів: одинарна (одноцівкова) відкрита флейта-сопілка з 6-ма грифними отворами, одинарна відкрита флейта без грифних отворів — телинка («веснянка»); довга відкрита флейта з 6-ма грифними отворами - довга сопілка; короткі свисткові флейти з 5-ма і 6-ма грифними отворами - денцівки.
Телинка («веснянка») являє собою дерев'яну (з ліски) або металеву (з алюмінію) трубку без грифних отворів, довжиною 691 мм, діаметром 12 мм, товщиною стінки знизу 4 мм і зверху 2 мм. Для зручності видобування звуку верхня вдувна частина трубки зрізується навкіс. Це - сольний інструмент (хоча інколи використовується і в ансамблях), грають на ньому хлопчики і чоловіки лише весною, перед Великодніми святами. А на Великдень святково вбрані люди збиралися біля церкви і проводили ігри. Дівчата та жінки співали веснянки, а парубки підігрували їм на телинках. З розповідей М.Д.Павлюка ми дізналися, що під час таких гулянь можна було одночасно почути гру 3-4 виконавців. Раніше телинка була масовим інструментом, в наш час популярність її знизилася, але й тепер є багато любителів цього інструмента. Серед чоловіків старшого покоління найкраще володіють ним Павлюк Микола Дмитрович, Ласійчук Петро (1908 р.п.), Павлюк Іван Дмитрович (1929 р.н.), Павлюк Петро Васильович (1932 р.н.), Данилюк Іван Дмитрович (1912 р.н.).
Денцівка — назва походить від дерев'яного денця (корка), що вставляється у верхню частину трубки і утворює свисток. Існує два різновиди депцівок — з п'ятьма та шістьма грифними отворами. На денцівці з 5-ма отворами грають переважно коломийкові мелодії. На шестиотворній денцівці супроводжують співи, а також музикують для власної втіхи. Звук цього інструмента Павлюк М.Д. характеризував як м'який, тихий, плаксивий. Нині в Уторопах мало хто грає на денцівках. їх можна почути лише високо в горах, у гуцулів.
Довга сопілка — дерев'яна трубка довжиною 480—787 мм, діаметром 13 мм, з 6-ма грифними отворами, без свисткового пристрою. На цьому інструменті колись грали коломийкові мелодії як для себе, так і для слухання, а також супроводжували спів. Зі смертю старших музикантів відмирає практика виконавства на довгій сопілці, зараз лише поодинокі сопілкарі володіють нею.
І нарешті, назвемо наймасовіший із флейтових інструментів — одинарну (одноцівкову) відкриту флейту з 6-ма грифними отворами, яку в Уторопах називають "сопілкою".
Одинарна відкрита флейта - це трубка циліндричної форми (дерев'яна або з металу) без свисткового пристрою, з 6-ма грифними отворами («дирками»), які розміщені двома групами по 3 на одній вертикалі. В процесі гри отвори то закриваються, то відкриваються (в різній аплікатурній комбінаториці) трьома пальцями кожної руки. Верхній кінець трубки («трубка без пищика») гладко і заокруглено обточений, на відміну від нижнього, чітко зрізаного. Частина трубки, починаючи з 6-го грифного отвору і до низу називається «голосником».
Кожен оволодівав інструментом самостійно, переймаючи навики гри та репертуар від інших сопілкарів. Хлопчаків з бідних сімей або тих, у кого не було батька, віддавали служити до багатих людей у своє або інші села. Їм найчастіше доручали пасти корів, овець. Котрі хотіли грати на сопілці, училися у місцевих музикантів та дідів, разом з якими пасли худобу. У наш час, якщо батьки помічають, що їх дитина цікавиться сопілкою, їй купують інструмент, а часом навіть направляють вчитися у досвідченого музиканта-односельчанина. Одночасне навчання грі на сопілці і освоєння техніки її виготовлення не практикується.
Нині в Уторопах нараховується біля 20 сопілкарів-аматорів, які музикують для своєї насолоди. В основному це чоловіки старшого і середнього віку. Водночас у селі сформувалася ціла плеяда професіональних сопілкарів — учасників «весільних капел». Найбільш відомі з них: Павлюк Микола Дмитрович (1925-1996 рр.) і його син Дмитро (1946 р. н.), Сторожук Василь Михайлович (1933 р.н.), Ганцєк Дмитро Ількович (1933 р. н.), Яковенчук Василь Дмитрович (1933 р. н.) та його син Дмитро (1970 р. н.). Гру цих музикантів у складі капел можна почути на весіллях, хрестинах, толоках, вечорницях, танцях. Як правило, оплата за участь в таких капелах є допоміжним заробітком.
Поширене також ансамблеве виконавство як форма аматорського музикування. Ансамблі можуть утворюватися спонтанно, коли виникають сприятливі умови: під час випасу худоби, косовиці, толоки, вечорниць, молодіжних гулянь. Наприклад, повертаючись з весілля, музиканти зупиняються на відпочинок. Один сопілкар починає грати улюблену імпровізацію, а інший, слухаючи його, намагається по-своєому відтворити почуте. Між ними виникає своєрідний діалог-змагання. У колективній сопілковій грі виконавці розподіляються на дві групи: перша веде «високий голос», друга — «низький».
Вікових меж у сопілковому виконавстві немає: кожний музикант грає — як для себе, так і в капелі — до того часу, поки фізично на це спроможний. Переважно усі сопілкарі — і аматори, і професіонали є добрими господарями, обізнаними з будівництвом, столярством, бляхарством. В селі їх не називають «ласкавими» прізвиськами, пісень про них не складають. Якщо ж, наприклад, на весіллі гостям сподобалася гра сопілкаря, то його в знак поваги частують і пригощають.
Професійні сопілкарі грають у своєму та навколишніх селах, інших районах області. Коли головний скрипаль під час виконання танців (зокрема, гуцулок) не спроможний вести за собою колектив, роль капельмейстера в капелі (старшого музиканта) виконує сопілкар. Іноді сопілкаря самого кличуть грати на родинному святі або під час колективної праці. При цьому пограти на хрестинах його запрошує хтось із членів родини, на вечорницях — ініціатор їх проведення, на «коляду» — старший із колядників ("береза"), на танцях — парубок, який організовує молодіжні ігри, або той парубок-сопілкар, котрий розважає молодь. В усіх перерахованих випадках музикант грає безкоштовно, керуючись власним бажанням. Творче самовираження сопілкаря може проявитися і тоді, коли він грає для себе або для інших на полонинах, пасовиськах, косовицях, в лісі під час збирання грибів, ягід тощо.
Уторопські сопілкарі, як і сопілкарі всього Прикарпатського Покуття, не мандрують по селах і базарах з метою популяризації свого мистецтва. На косівському базарі можна почути лише гру майстрів, котрі привозять на продаж вироблені сопілки, або покупців, що вибирають інструменти.
Сьогодні сопілка в Уторопах та навколишніх селах є одним із улюблених інструментів. Цей факт доводить, наприклад, те, що ґазда, запрошуючи на весілля капелу, вимагає, щоб у її складі обов'язково був сопілкар. У перший день весілля, коли «плетуть деревце», сопілкар грає до співу «ладканок», в інших випадках він виконує співанки, музику для слухання, а також розважає гостей за столом. Танці сопілкар грає лише у складі «весільної капели».
За уторопською традицією сопілкарі не беруть участі в похоронному обряді.
Виготовлення сопілок
В Уторопах не було власної традиції виготовлення дерев'яних сопілок. Як правило, інструменти купували на косівському базарі, куди їх завозили майстри з Річки, Космача, Тюдова (Косівщина), Верховини. Кращі уторопські музиканти знімали з куплених зразків усі параметри, якими й керувалися при виготовленні своїх інструментів, звісно, враховуючи при цьому власний виконавський досвід. Проте це були поодинокі випадки. А після 40-х років тут почали виробляти метатеві інструменти і грати на них. Тож природньо, що пам'ять місцевих сопілкарів зберегла лише уривчасту інформацію про технологію виготовлення дерев'яних інструментів. За згадкою Павлюка М.Д., дерев'яні сопілки робили з м'якої ліщини («ліски») або твердої свидини («свиду»). Наскрізний отвір у заготовках трубки, відстань між грифними отворами і їх діаметр) уторопські музиканти перенесли на метатеві. Перехід до використання металевих сопілок був викликаний появою відповідного матеріалу (латуні, міді, алюмінієвих трубок з відходів промислового виробництва, а також лижних палиць) і звичайним людським практицизмом — відпала потреба самим виробляти трубку. Металевий інструмент зарекомендував себе як більш надійний і зручний у використанні на весіллях і забавах, ніж дерев'яний.
Стисло опишемо процес виготовлення металевої сопілки. Від лижної палиці відрізують трубку потрібної довжини. Потім, вдуваючи повітря, випробовують, чи може вона дати основний нижній звук (наприклад, звук а1). Якщо абсолютна висота звуку задовольняє музиката, то виготовлення сопілки продовжується, а як ні — трубка підточується або підрізається, аж поки не буде досягнуто необхідного результату. Коли трубка підігана, на ній робиться розмітка грифних отворів. Перший з них має бути точно посередині трубки. Потім відстань від І-го грифного отвору до нижнього краю трубки поділяється на три рівні частини. Третя мітка стає місцем VI-ого грифного отвору,- а від другої — міркою, що дорівнює половині третьої частини, відмічаються вправо і вліво місця розташування III-го і IV-го грифних отворів. В серединних точках між І—III і IV—VI отворами позначаються місця розташування II-го і V-го отворів. За розміткою спочатку напилком прорізуються вертикальні лінії, потім дреллю з шестиміліметровим свердлом («бориком») просвердлюються грифні отвори, які потім малим напилком доробляються до яйцеподібної форми. Край верхньої вдувної частини трубки обточують напилком і зачищають наждачним папером. На цьому завершується процес виготовлення металевої сопілки.
Узято з http://trembita.org.ua/pro_muzykantiv/Sopilka_Utoropy.html
|
| |
| |
